Тисів і інші села Прикарпаття. Чому вони стають далекими і недоступними?

Не завжди мої подорожі були вдалими і приносили задоволення. Сама провальна і втомлива поїздка була по селах Болехівської міськради.

Тисів. Болехівська міськрада. Долинський район. Івано-Франківська область

Всього-то 20 км від міста, і автобусне сполучення нібито є. Але ж ні, сховалися прикарпатські села за синіми горами, за швидкими річками і дістатися до них не завжди просто.

Тисів. Болехівська міськрада. Долинський район. Івано-Франківська область

Знайомство з північним заходом Долинщини почалося з Тисова, відомого з 15 століття. У 1990 році тут сталася така рідкісна подія, як перенесення церкви на нове місце. У село я доїхала автобусом з Болехова і православний Свято-Введенський храм, побудований в 2013 році, не довелося довго шукати, так як він розташований біля дороги на пагорбі і добре видно здалеку.

Свято-Введенські церкви. 1783 р. і 2013 р.

Поруч з блискучими на сонці куполами молодої і красивої послідовниці

Свято-Введенська церква. 2013 р.

притулилася та, яка поступилася їй своїм намоленим віками місцем.

Свято-Введенська церква. 1783 р. 

Віруючі вирішили, що новий храм повинен знаходитися саме на місці своїх попередниць.

Свято-Введенська церква.  2013 р.

Над проектом переїзду працювали архітектори та місцеві умільці.

Свято-Введенська церква.  1783 р.

Спочатку розібрали частково підлогу і під дерев’яну споруду підклали зварену раму. За командою одночасно машини пересували конструкцію.

Тисів. Свято-Введенська церква.  1783 р.

Святиня, побудована в 1783 році, при переміщенні не постраждала.

Свято-Введенська церква.  1783 р.

У храмі навіть не знімали ікони при цьому. Цю інформацію я знайшла в Болехівському історичному музеї за допомогою науковця Галини Скворій. В інтернеті зустрічаються інші версії, нібито церкву розібрали, а потім зібрали знову. Це не вірно. Зараз старенька не занедбана, є пам’ятником архітектури місцевого значення.

Свято-Введенська церква.  1783 р.

Поруч з культовими спорудами побудована П-образна школа.

Тисівська школа

Навчальний двокласний заклад відкрито для сільських дітей ще в 1874 році. Один зі старих корпусів не зруйнували, зараз там знаходяться шкільні майстерні.

Стара дерев'яна школа

Біля осередку культури складені дрова, життя в сільському клубі поки жевріє, і навіть є бібліотека.

Клуб

Військовий меморіал Другої світової війни не покинутий.

Військовий меморіал Другої світової війни

Лампадка і віночок свідчать про це.

Військовий меморіал Другої світової війни

На символічній могилі Борцям за волю України встановлено хрест Українським Січовим Стрільцям.

Біля вікової липи якийсь хрест, можливо, на честь скасування кріпосного права.

У Тисові в 1870 роках проживала сім’я священика Крушельницького, батька видатної оперної співачки. Маленькій Соломії було від трьох до п’яти років. Але пам’ять про це колись зберегли, встановивши невеликий пам’ятник на колишньому обійсті родини. Зараз біля української мадам Батерфляй складені гори тротуарної плитки. Мабуть, не знайшлося більше місця, тільки перед носом Вагнерівської примадонни. Виглядає вона не дуже презентабельно і на постаменті немає підпису.

Пам'ятник Соломії Крушельницькій

Пройшовшись по головній вулиці Грушевського,

Вул. Грушевського

побачила невелику церкву або каплицю.

Майже біля кожного будинку свій особливий колодязь.

Мені захотілося сфотографувати оригінальний колодязь-глечик.

Тисів. Колодязь

Хвіртка була відкрита, що часто зустрічається в цій місцевості. Але я все ж запитала дозволу у жінки на сусідньому городі, чи не будуть лаятися, якщо зайти у двір набрати води. «Чому ж не можна? Заходьте, за що ж вас лаяти? », — відповіла питанням на питання жінка. «У нас би лаяли», — подумала я. Ми познайомилися і Юстина розповіла трохи про село.

Люди тут жили з давніх часів, селилися уздовж річки, займаючись солеварінням, лісорозробками, гончарством, вівчарством і іншими промислами.

Дитячий садок

Загальна назва для всіх навколишніх присілків — від вічнозелених тисів.

Тисівська сільська рада

А назва річки Сукіль походить ще з часів навали орди Батия, що в перекладі з тюркського означає «Су» — вода, «кіль» — йди до нас.

Річка Сукіль

Я і попрямувала до гірської річки, що має безліч острівців, порогів і водоспадів.

Перейшовши по мосту на інший берег,

я піднялася до церкви святого Миколая, побудованої в 1995 році на місці спаленої більшовицькою владою дерев’яної каплиці 19 століття.

На різьблених дверях металева табличка з написом: «Дорогий брате, сестра! Ти входиш в Божий дім. Подивися в дзеркало своєї душі і запитай себе — навіщо ти сюди прийшов?»

Церква святого Миколая. 1995 р. УГКЦ

Звідси відкривається чудовий вид на гори і річку.

Я завжди милуюся прикарпатською природою і думаю, живуть люди в такій красі, ніякого промислового пилу, смогу, міської суєти, п’ють чисту воду.

Мені вже доводилося бувати тут поблизу на скелях Довбуша. Але у цієї краси є свої підводні камені, на які мені довелося наштовхнутися в другій половині подорожі. Знаючи, що повинен бути автобус з Болехова в далекі села, я сіла на лавочці в холодочку біля магазину, випивши тисівської колодязної водички.

Магазин

За годину ні в одну, ні в іншу сторону не проїхало жодного транспортного засобу.

Не сподіваючись вже на продовження поїздки, вирішила повертатися назад і зупиняти будь-яку машину, аби вибратися в місто. Тут під’їхав «жигуль», з якого вибігли дві дівчини, щоб на магазині приклеїти оголошення. Я до них: «Дівчатка, підвезіть!»

Автомобіль їхав, підстрибуючи, сіпаючись і трясучись, нахиляючись майже максимально, ледь не завалюючись. Дорогу назвати дорогою неможливо. Це просто пральна дошка з ям і каменів. Як же мені було прикро дізнатися, що мої рятівниці якраз поверталися з цих самих сіл, куди я мріяла поїхати, і бачили всі дерев’яні церкви. Якби я з ними зустрілася вранці, я б допомогла їм розклеїти всі ці рекламки «вікна-двері» на кожному стовпі.

Раптом попереду в курній імлі з’явився автобус, який я прочекала більше години. Дівчина-водій з суворим обличчям і схожа на танкіста на моє прохання посигналила йому. Подякувавши, я помчала до зупиненого автобусу. Краще б я цього не робила. Двері відкрилися, але втиснутися туди виявилося дуже складно. Людей — як оселедці в бочці. Ну повинні ж вони на зупинках виходити! Ні, ніхто не виходить, всім потрібно далі.

Річка Сукіль

Автобус їхав дуже повільно, не по дорозі, а по узбіччю, бо дороги немає. Незабаром щось задимилося, водій вийшов усувати поломку. Пасажири навіть оком не повели. Всі вже звикли до таких ситуацій. Зате можна було вийти і подихати свіжим повітрям.

Чи буде їхати далі автобус з’ясувалося десь через годину, коли припинилося задимлення. Решту шляху до села Сукіль автобус їхав зі швидкістю не більше 10 км. Приїхавши на зупинку, водій оголосив, що більше рейсів не буде, і він відразу ж відправляється назад до Болехова.

Церква святого Михайла. 1886 р. УПЦ КП

На моє прохання почекати хоч хвилиночку, він різко відповів, що поламався і немає у нього ніякої хвилиночки. Засмучена, я блискавкою пробігла навколо дерев’яної церкви, встигнувши зробити кілька кадрів.

Побудована в 1886 році вівтарем на північ, а не на схід, святиня для збереження покрита вагонкою, а дах металевими листами.

Церква святого Михайла. 1886 р. УПЦ КП

Поруч з православною в 2013 році побудована греко-католицька.

Автобус я наздоганяла, добре, що він повільно їхав. Але ж я хотіла ще побачити водоспади в околицях цього села. 

На зворотному шляху було анітрохи не легше. Проїхавши всього лише півтора кілометра, в радіаторі знову закипіла вода. Поки водій набирав в струмку холодну воду для охолодження двигуна, я вийшла з автобуса, щоб відчути земну твердь і сфотографувати пам’ятники і школу в Козаківці.

Пам'ятник Юрію Мушаку – викладачу, літературознвцю, перекладачу

Військовий меморіал Другої світової війни

Козаківська школа

«Чи завжди такі складності в дорозі?», — запитала я попутницю. Виявляється, що постійно. А взимку буває, що по кілька днів неможливо виїхати на роботу в Моршин. Під час повені всі ці численні струмочки, потічки, річечки, якими я милувалася, розливаються і стають величезною нищівною водною стихією.

Ось таку підступну особливість має природа Прикарпаття. Я хоч і не виконала програму, але день видався багатим на враження, якими і ділюся з вами.