Побачено в Болехові

Я продовжую знайомство з Болеховим — прикарпатським містом Івано-Франківської області.

З отриманням містом Магдебурзького права розпочалося спорудження магістрату. Сучасна ратуша побудована в 1861 році на місці попередньої.

Міська влада розміщувалась тут завжди.

Баштовий годинник не показує точний час, на жаль. Через кожні чверть години красивою мелодією куранти нагадують про швидкоплинність часу. Болехівських владоможців біля входу охороняють блискучі левенята.

Як і ратуша, так і колишня площа Ринок,

а тепер названа в честь Івана Франка, відреставровані. Фонтан прикрасив центральну площу, але я його в дії поки не бачила.

Дуже псують історичний центр автобусні зупинки з двох сторін, така особливість транзитного міста. Зате немає проблем з поїздкою в обидві сторони, так як міжобласного транспорту дуже багато. Автобус можна почекати в затишному сквері.

Національному поету на Івано-Франківщині встановлено найбільшу кількість пам’ятників в Україні. Майже в кожному селі увічнили пам’ять про нього. Любив Каменяр погостювати в Болехові у письменниці Наталії Кобринської.

Голокост знищив єврейське населення міста, як і на всьому Прикарпатті. Збереглися стіни синагоги, побудованої в кінці 18 століття на місці дерев’яної. У радянські часи будівлю використовували працівники шкіряного ремесла як осередок культурного дозвілля. Виробництво скоротилося, але напис на клубі-храмі ще не відлетів.

Православна церква Жон Мироносиць побудована на місці дерев’яної (18 століття) і освячена митрополитом Андреєм Шептицьким в 1909 році.

А святому князю Володимиру, що хрестив Київську Русь, у 2000 році відкрили пам’ятник на церковному подвір’ї.

Між ратушею і храмом ще одна симпатична будівля — кам’яниця з незвичайною ліпниною у вигляді квітів і бутонів.

Міст через спокійну в цьому місці і з кам’янистими острівцями річку Сукіль витримує великі навантаження через безперервний потік транспорту.

Проїжджаючи по трасі, завжди видно історичну будівлю 1905 року, колишній готель і ресторан.

Зараз тут розмістилися відділення пошти, банки і магазини.

Неможливо не звернути увагу на будівлю дитячої бібліотеки з ажурною дерев’яною верандою. Біля неї встановлений пам’ятник Катерині Мандрик — поетесі і громадській діячці.

На братській могилі радянських воїнів — квіти і вінки. Пам’ятник — копія, оригінал встановлений у Львові.

Найкраще віддаємо дітям.

Вілла Боренштейна. Пологовий будинок

Одна з найкрасивіших міських вілл, побудована в кінці 19 століття в стилі електики, стала будинком щастя для болехівських сімей, тому що тут народжуються їхні діти.

Терапевтичне відділення теж є пам’яткою архітектури місцевого значення.

Горельєфи над вікнами по всьому периметру будівлі — це, мабуть, скульптурні портрети городян початку 20 століття. Можливо, що і пацієнтів через 100 років.

Далі мав бути похід в інший район міста, де я ще не була. Мене цікавила дерев’яна церква Успіння Святої Анни, і для цього я знову пройшла через центр, прямуючи на південний захід.

Вулиця Довжанська

Забудова по вулиці Довжанській тільки приватними будинками.

За 500 метрів до храму на розвилці доріг я запитала у подружжя, що проходили поруч зі мною, чи в правильну сторону я повертаю. Чоловік виявився церковним старостою і пообіцяв прийти і відкрити для мене храм.

Церква побудована в 1870 році на пожертвування віруючих на місці попередньої.

Поруч з нею колись знаходився монастир, який знесли разом з церквою в результаті реформ австрійського імператора Йосифа II.

Над входом встановлено дерев’яне зображення святих Володимира і Ольги.

Ліворуч і праворуч від входу — картини на біблійні сюжети.

Чекаючи старосту, я кілька разів обійшла впорядковану територію,

заглянула в каплицю, побудовану у 2000 році силами парафіян,

зайшла на кладовище з символічною могилою Українським Січовим Стрільцям.

Часу у мене вже не залишалося, так як в цей день було багато планів, і я не стала вже нікого чекати. Передавши через сусіда «дуже дякую» старості, я попрямувала на кіркут, фіксуючи фотоапаратом мости, будинки і природу.

Жителі заготовляли сіно для худоби, трава була високою, соковитою.

Я запитала бабусю, яка усміхалась мені, коли я фотографувала стоги, скільки ж потрібно корові корму і взимку фураж намокає? Господиня радо зі мною поділилася формулою розрахунку кількості провізії для корівки: «Три помножити на три місяці. Три стоги на місяць. Зберігається сіно добре».

Підійшовши до єврейського цвинтаря, огородженого бетонним парканом, я не могла знайти вхід.

Пройти на кіркут можна тільки через приватну садибу, яку ще потрібно було знайти за ознакою — висока брама.

Але тут у всіх красиві і високі ворота, і перша спроба, звичайно, була невдалою. Мені відкрив чоловік з похмурим виразом обличчя. Мабуть, його обтяжують обов’язки воротаря. Будь кому тут входу немає, а я не схожа на юдейку, та й траурні і поминальні дні вже минули.

Господарю садиби я сказала, що мене зорієнтувала Галина, науковець музею, і попросила, щоб він пропустив мене. Зіновій виявився зовсім не злим, а дуже привітним, якщо це визначення підходить в моєму випадку. Так вийшло, що він придбав ділянку землі під будівництво будинку, вклав колосальні сили і витратив кілька років для його благоустрою. Велика пророблена гідротехнічна робота з осушення болота і виведенню надлишків води у вигляді симпатичного каналу. На всій території висаджено чудовий сад і хвойні дерева. Але цвинтарні ворота знаходяться поки на його території і, судячи з усього, переносити їх ніхто не збирається.

Розташований кіркут на гірці, щоб не було підтоплення.

Всього близько 3000 поховань за три з половиною століття.

Могили оточує суцільна стіна. На пам’ятниках зустрічаються дата — 1648 рік.

Є тут і братські могили жертв Голокосту. На цьому кладовищі похований уродженець Болехова Дов Бер Біркенталь, письменник 18 століття, знав кілька мов і вмів робити чудове вино. Він поділився в мемуарах секретами комерційних операцій.

На виході мене вже чекав Зіновій і запросив з дружиною на каву. Подякувавши, я відмовилася. Адже мені ще в цей день потрібно побувати в старій Долині, часу у мене обмаль. На залізничний вокзал мчала по квітучим луках, перебігаючи через струмки по місткам.

Велика кількість вологи рослинам на користь, шкода часу немає на букети.

Пасічники вивозять бджіл в таких великих будинках-вуликах на галявини.

На вулиці Данила Галицького помітила, що вже давно продається кам’яниця з ліпним орнаментом.

А такого жаху я ще ніде не бачила. Чи то опудало, що відлякує родичів з полуничних грядок, яких не спостерігалося поблизу, чи то магія якась.

Зараз на станції Болехів, яка введена в експлуатацію в 1875 році,

зупиняється тільки один приміський поїзд сполученням Стрий — Івано-Франківськ.

У будівлі вокзалу збереглися печі, облицьовані кахлями.

Поруч знаходиться лісосклад, адже лісозаготівлями населення займалося з давніх часів.

Про цей промисел і про солеваріння позначено на гербі міста.

Зруйнована солеварня, про яку я писала в попередніх нотатках про Болехів,

Болехів. Колишня солеварня

була схожа на сестру в старій Долині, куди я і попрямувала в другій половині дня. А Болехів мені дуже подобається, і я ділюся чудовими враженнями з вами.