Лисятичі. Пам'ятки та історичні місця в селі на Стрийщині

У Лисятичах Стрийського району я опинилася випадково.
Проїжджаючи через село біля пам’ятника Т. Г. Шевченку, згадала коротку розмову на ринку в Моршині з бабусею, яка продавала яблука і чорнослив.
Купуючи у неї ароматні дари осені, я запитала: «Де такі чудові фрукти ростуть?» «У Лисятичах», — відкрила для мене ще одну назву населеного пункту Львівщини продавщиця плодів з власного саду.
«А що у вас є в селі? Пам’ятники Шевченку чи Франку є?» — поцікавилася я. Відповідь мене просто вразила і запам’яталася надовго: «У кожному селі є пам’ятники або Шевченку, або Франку, дитинко!» — відповіла жителька Лисятичів з гордістю і подивом, як же я цього не знаю. Буквально за 30 секунд я стільки дізналася про сільські пам’ятки і врожайні сади Прикарпаття. І завжди, коли бачу пам’ятники нашим народним поетам біля сільських шкіл і будинків культури, я згадую урок продавщиці вітамінної продукції.
Пізніше я дізналася, що найбільше на території України пам’ятників Кобзарю і Каменяреві встановлено в Івано-Франківській і Львівській областях.



Так ось, коли я побачила у вікно пам’ятник Кобзарю, я вийшла з автобуса, щоб подивитися на предмет гордості селян, які спорудили його в 1990 році на власні кошти. У день відкриття пам’ятника на урочистості прийшли всі жителі села, прибули делегації сусідніх сіл. Святковий концерт відкривав церковний хор, потім виступали військовий оркестр і учасники художньої самодіяльності. Серед присутніх був голова обласної ради В’ячеслав Чорновіл. Такі заходи виховують почуття національної гідності і єдності, і, звичайно, ніколи не забудуться.
Територія біля пам’ятника огороджена і з двох сторін встановлені пам’ятні хрести. Зліва — торговими чумаками зі Східної України, які зупинялися в Лисятичах багато років назад. Село має більш, ніж 800-річну історію. Ось тільки в 1960-і роки хрест той був знищений більшовицькою владою, а відновлений в 1993 році сільською громадою.



Праворуч — на честь другої річниці Незалежності України.



Центр села — сільрада з черепичним дахом і народний дім з бібліотекою.





Обов’язковий в цих місцях об’єкт — сільський стадіон, був без гравців і вболівальників. Тут же недалеко знаходиться дерев’яна церква Різдва Христового 1874 року побудови. На жаль, в той час я не знала про її існування і не сходила подивитися на святиню.
Ще один пам’ятник знаходиться біля сільради — військовий меморіал Другої світової війни. Стан його цілком задовільний. Не гірше, ніж в інших місцях. Хоча на вигляд йому вже років 40. Такі споруджували в 1970-х роках.



Ще пройшлася по селу. Побачила школу, яка потребує ремонту.



А це модернізований млин.



На краю села встановлено хрест на місці зруйнованого в 1965 році тим же режимом, що і чумацький хрест. Відновлено в 1990 році на честь 49-ї річниці проголошення самостійності України в 1941 році у Львові. На пам’ятній плиті викарбувані прізвища односельчан, загиблих за волю України.



Чекаючи автобус на декорованій мозаїчною плиткою зупинці, я сфотографувала Школу мистецтв, що знаходиться навпроти. Тут навчають дітей музиці, хореографії, живопису, художньому слову.



На зупинку підійшов чоловік. Я запитала, чому дуб, що росте біля Школи, обгороджений ланцюгом. Виявилося, що це теж пам’ятка. Дереву більше 120 років, його посадив І. Я. Франко в пам’ять про своє перебування в селі. У віршованому оповіданні «Вандрівка русина з бідою» він згадує Лисятичі.



Мій співрозмовник ще багато розповідав про історію села, про те, що воно старше Стрия. Дивно, в моїх «вандрівках» завжди зустрічаються люди, які добре знають історію свого краю. Шкода, в неділю краєзнавча кімната була закрита. Але буде привід приїхати подивитися храми і зайти в сільський народний музей.
Проміжна зупинка в Лисятичах виявилася результативною, але не повністю вдалося побачити всі цікаві місця через мою непідготовленість, про що шкодую. Але від екскурсії по селу враження у мене хороші, і я із задоволенням ділюся ними з вами.