Підгорецькі метаморфози. Або розповідь про колгоспні сараї, які стали палацом, а ренесансний палац – руїною

Коли згадують Підгорецький палац, часто думають про замок в Бродівському районі. Але в Стрийському районі теж є Підгірці зі своєю перлинкою.

Село знаходиться в десяти кілометрах від райцентру, і я свою подорож почала з дорожньої розв’язки на Стрийському повороті з заходом в село Слобідку.

 Стела з зображенням герба Стрия на дорожній розв'язці

Слобідка. Придорожній хрест

У Слобідці жителів близько тисячі чоловік, а магазини будували величезні.

Є своя бібліотека з красивою назвою «народна світлиця».

Православна церква Різдва Пресвятої Богородиці збудована в 1905 році і знаходиться над самою дорогою.

Відкривши хвіртку, я опинилася відразу на ганку закритого храму.

Зробивши кілька кроків, я зупинилася, почувши грубий окрик: «І що вам там потрібно?» Чоловік, який проїжджав повз на велосипеді, представився старостою громади. В його голосі чулися начальницькі нотки і малося на увазі «що ти там забула?» Я спробувала пояснити, що прийшла побачити дерев’яну церкву. Так як священика немає, то нехай він, як староста, дозволить мені сфотографувати святиню. Хіба не можна по велінню душі зайти на церковне подвір’я? У всьому світі люди вільно фотографують храми.

Ні, прихожанин наполягав на моєму видворенні з території храму. За всю історію моїх поїздок це єдиний випадок нерозуміння з боку місцевого населення. Щоб побачити греко-католицьку церкву, освячену теж на честь Різдва Пресвятої Богородиці, яка поблискувала новими куполами, я вже не наближалася до неї, а сфотографувала за огорожею.

З трохи зіпсованим настроєм і попрощавшись з негостинною Слобідкою,

Слобідка. Будинок біля траси

я попрямувала в Підгірці.

Але це приказка, казка буде попереду.

По трасі проїжджав автобус в Дашаву, підхопив мене і мій мінорний настрій відразу зник. У цей день в школах був останній дзвоник, і мені всюди зустрічалися одягнені в національні костюми діти, їх батьки та вчителі. В автобусі їхало багато дітвори, мені відразу поступилися місцем. Дорослі дівчинки були в святкових сукнях. Виявляється, вони випускниці Підгорецької школи-інтернату, і дзвоник для них — добре напуття в щасливе майбутнє. Я запитала у них про вибір професії, чи важко визначитися з навчальним закладом. Дуже красива дівчинка на ім’я Юлія відповіла, що далі навчатися подруги будуть в Стрию, адже, де народився, там і пригодився.

Вийшовши на зупинці поряд з покажчиком «Підгорецький маєток», я пройшла через відкриту хвіртку на прохідній, що охоронялася тільки двома скульптурами левів.

Я розглядала будівлі, міркуючи, який же з них палац.

Вся територія буквально палала різними кольорами квітів і екзотичних рослин.

Через загату на струмку перекинуті оригінальні містки,

а в рукотворній водоймі живе справжня царівна.

Таких прикрас з лози мені ще не доводилося бачити.

Фонтан «Дівчина з глечиком» не працював, зате годинник показував точний час.

На одній з клумб чоловік пересаджував квіти, і я підійшла до нього, щоб дізнатися, що тут взагалі знаходиться.

Василь розповів, що всі ці споруди — колишня колгоспна тракторна бригада.

З розвалом організації сільськогосподарської праці будівлі приходили в занепад, поки ініціативні люди не привели все в порядок і відкрили в колишніх складах і автомайстернях готельно-ресторанний комплекс.

Дуже популярний в окрузі цей заклад.

Я заглянула в ресторан. Ну хіба можна припустити, що в цьому приміщенні була колгоспна лісопильня?

Вся ця казка була схожа на літню королівську резиденцію. Але де ж зимова? До справжнього палацу мені потрібно було пройти 250 метрів і його вигляд викликав зовсім протилежні почуття.

Чертог був перебудований в кінці 19 століття з оборонного замку, який в 17 столітті подарував король Ян Собеський своєму рятівнику в битві з турками угорському шляхтичу Печару. Останній власник барон Бруницький прибудував два крила і кутові вежі.

Як і в кожному замку, тут теж було підземне сполучення із зовнішнім світом. Досить високі, що може проїхати карета, потаємні ходи виходили на поверхню через 3 кілометри в селі Стрілків.

З водонапірної вежі подавалася вода на поверхи. Був ліфт. Палац славився своїм вишуканим убранням. У салоні стелею служив величезний акваріум. Під час Першої світової війни палац постраждав, але до 1939 року збереглися інтер’єри на першому поверсі. Звичайно ж, меблі, східні килими, предмети мистецтва зникли безслідно.

Після Другої світової війни в будинку розмістилася школа-інтернат для осіб, які втратили зір під час бойових дій. Колишня аристократична резиденція стала рідною домівкою і навчальним закладом не тільки для дітей, а й для дорослих, які не встигли закінчити школу перед війною. Це були сліпі і слабозорі учні з усього Радянського Союзу. У 1970-х роках школа перейшла в нову будівлю.

Підгорецька спеціальна школа-інтернат

В епоху змін всі палаццо зайняли в’язниці, тубдиспансери, лікарні для алкоголіків. У Підгірцях аристократичні хороми стали належати рибальському господарству. У підвалах в бетонних чанах розводили мальків карпів. Сирість і грибок знищували стіни, перетворюючи ренесансний палац в руїни. Зараз приватні інвестори займаються реставрацією пам’ятки. Примітно, що всі перекриття, дверні та віконні прорізи збереглися в первозданному вигляді. Очікується, що тут відкриють музей.

Колишні господарські споруди панського маєтку

Поруч з палацом в 19 столітті був розбитий парк площею кілька гектарів.

Вважається, що це був перший дендропарк Галичини. Зараз об’єкт садово-паркового мистецтва національного значення перебуває в жалюгідному стані, хоча начебто і під охороною держави.

Скульптури зникли, алеї заросли, серед рідкісних дерев облаштований спортивний майданчик. Магнолії, тюльпанові дерева і секвої мені не зустрілися, а від краси і величі 500-річного платана я була в захваті.

Всі його 5 стовбурів, що розходяться в різні боки від кореня, мають однакову товщину.

Те, що він називається «П’ять пальців» мені підказали хлопчики, які палили за колишніми господарськими будівлями панської садиби (атестат зрілості вже майже в кишені).

Як і у кожного замку, у Підгорецького є своя легенда. У 1648 році від війська Богдана Хмельницького шляхта ховалася в Стрию. Збіжав і князь Яблоновський, в той час власник замку, залишивши дружину, яка була на 32 роки молодшою. Перелякана жінка ходила по лісі і плакала. Їй зустрівся козак і назвав пані живою трояндою. Вранці закохану пару застав князь Яблоновський. Козак загинув, а княгиню більше ніхто не бачив. Місцеві жителі стверджують, що бродить її неприкаяна душа в парку, а на дубових сходах в палаці бачили привид жінки в білому і чули скрип сходинок.

До замчиська я не заходила, так як там ведуться ремонтні роботи, а продовжила екскурсію прогулянкою по Підгірцям.

 Пошта в старовинній будівлі

Засноване село в 15 столітті.

Підгорецька початкова школа. Колишня панська школа

Жителів близько 1000 чоловік.

Пам'ятник трудівниці села

Останній власник земель і господар палацу, барон Бруницький був вченим, мандрівником, колекціонером. Відомо, що він пристрасно любив полуницю. Королеву ягід вміють тут вирощувати і плантації ароматних плодів збереглися досі. Барон був покровителем місцевої церкви Зіслання Святого Духа. На гербі села зображені палац і церква, повиті кущиком полуниці.

Похований барон в сусідньому селі Стрілкові.

У Підгірцях будівля сільської ради дуже невелика.

 Сільська рада

А на скульптуру Кобзаря селяни не поскупилися. Коли я бачу, як в селах і містах бережуть пам’ять про наших національних поетів, я згадую слова літньої пані з Лисятичів: «У кожному селі є пам’ятник Шевченку або Франку».

Нова церква в Підгірцях недавно побудована.

Я зібралася її сфотографувати і побачила, що йде назустріч священик, який посміхався мені вже здалеку. Отець Богдан благословив і запропонував сходити до дерев’яної церкви Зіслання Святого Духа, 200-річчя якої відзначили в 2010 році.

Отець Богдан поспішав до школи на свято останнього дзвоника, але мені приділив час, відкрив храм і розповів про святиню, що має статус пам’ятки архітектури національного значення.

Церкву перевезли з Жулина, коли там побудували костел.

Під час гоніння на греко-католицьку церкву священик отець Василь прийняв православ’я, тим самим зберігши храм. І все ж він був закритий з 1961 по 1988 рік. Віруючі ходили на Божу службу в сусідні села.

У 1990 році проведена реконструкція, наростили стіни, споруду підняли на домкратах.

Іконостас запозичений в костелах.

Наречені вважають за краще брати шлюб в старій намоленій церкви.

На цьому мій похід закінчився. Я познайомилася з чудовими людьми, багато дізналася про прикарпатське село і його пам’ятки. Я дякую всім жителям за привітність. Підгірці мені дуже сподобалися, і я ділюся враженнями з вами.