Дібрівка. Кінний завод. Цікаві екскурсії та знайомства

Побачити живого коня в наш час складно, але можливо. Незважаючи на те, що автомобілі витіснили гужовий транспорт на міських вулицях і сільськогосподарська праця механізована, коні залишаються одними з найвірніших супутників людини на протязі 6 тисячоліть і дарують їй силу і натхнення. Красу і витривалість тварин, які служили людству на полі бою і на оранці, перевозили на далекі відстані і перемагали в турнірах цінували в стародавній Греції і Римській імперії, споруджуючи кінні статуї в їх честь. Зворушливе і дуже добре скульптурне зображення коня і лоша встановлено в селі Дібрівка Миргородського району на території конезаводу.

Дібрівка, Миргородський р-н, Полтавська обл. Кінний завод

Яка історія одного з найстаріших центрів розведення коней в Україні? Що зараз там відбувається і як дістатися до Дібрівського конезаводу?

З автостанції Миргород у Дібрівку кілька разів на день відправляються рейсові автобуси, також організовуються екскурсійні маршрути. 10 кілометрів лавірування між ямами і провалами в асфальті, присмачені жартами водія, що це Дібрівські коні копитами вибили дорогу.

Дорога Дібрівка- Миргород

Дорожній покажчик на в’їзді в село оформлений із зображенням коня і наїзника.

Коні в тутешніх краях здавна використовувалися для обробки родючих земель і були нерозривні з козаками в бою і в побуті. У вікно фотоапарат встиг схопити дерев’яний вітряк з чотирма крилами і з борошномельним оснащенням.

Кілька хвилин їзди головною сільською вулицею до розвилки і далі пішки Кіннозаводською вулицею.

Справа за курсом — невелика дерев’яна церква святих мучеників Флора і Лавра, освячена в 2010 році.

Її попередниця була побудована в 1908 році завдяки першому керуючому конезаводом М. Ф. Ізмайлову, який через п’ять років упокоївся на церковному подвір’ї.

У 1936 році більшовицька влада знесла кам’яну п’ятикупольну святиню, зведену в стилі українського бароко. Деякій час домова церква містилася в приміщенні стайні.

По ходу зліва — адміністративна будівля Дібрівського конезаводу, яка розташована в колишній княжій резиденції засновника підприємства Великого князя Романова.

На честь фундатора, а також на честь керуючого М. Ф. Ізмайлова і майстра-наїзника верхової їзди міжнародного класу М. Д. Стасенка біля входу встановлені пам’ятні дошки.

Вестибюль контори прикрашають стенди і мозаїчне панно із зображенням сюжетів на конярську тему.

У бухгалтерії проводиться оплата за екскурсію територією конезаводу.

Праця кожного працівника — ветеринара, конюха, коваля, наїзника, зоотехніка — в пошані і повазі.

Прообразами скульптурної композиції послужили кобила Говоруха і її син Граніт, іподромний боєць і найбільший виробник племінних жеребців.

Але є версія, що скульптура присвячена сліпий кобилі Гильді, про яку збереглася легенда. Під час Другої світової війни частина племінних коней своїм ходом переправили в Заволжя. У стайнях залишилися жеребні кобили. Серед них була і гніда Гільда. Окупанти породистих кобил відправили до Німеччини. Гільда ​​не скорилася жодному німецькому наїзникові, втекла з полону і попрямувала до Дібрівці, де її чекали переслідувачі. У липні 1942 року Гільда ​​у вагоні товарного поїзда була знову повернена ​​з Полтави до Берліна. Протягом місяця вона вбила двох поневолювачів. Першим загинув необачний конюх, який занадто близько підійшов до кобили і отримав смертельний удар копитами в груди. Коли один з наїзників насмілився вивести Гільду на бігову доріжку, полонянка піднялася на задні ноги, всією вагою впала на нього і задушила. Після цього випадку гітлерівці залишили спроби приручити норовливу тварину. Щоб вона більше не намагалася втекти або нашкодити комусь, полонянці викололи очі. 3 травня 1945 року танкіст Григорій Сафронюк, конюх Дібрівського конезаводу, брав участь в боях на вулицях Берліна. У глибині одного скверу солдат побачив табун коней. У кобилі, яка стояла окремо від інших, понуро опустивши голову, він впізнав Гільду. Ось які вихованці конезаводу на Полтавщині!

Адміністративна будівля з’єднується переходом з клубом, в приміщеннях якого до революції Великий князь Романов влаштовував аукціони з продажу коней, що користувилися великим попитом за кордоном.

Минувши прохідну, потрапляєш в своєрідний містечко, де більш, ніж за 100 років склалися свої правила і традиції.

Кінний завод. Прохідна

Територія кінного заводу

Для рисаків, однорічних жеребців, кобил обгороджені окремі загони і різні стайні для утримання і годування тварин.

У маточнику кобили готуються стати мамами майбутніх чемпіонів.

Досвідчені наїзники на тренувальних доріжках і за допомогою воділок виховують у майбутніх фаворитів лідерські якості.

Доглядають, навчають, працюють над племінним резервом професіонали, які знають норов своїх улюбленців.

Багато доводиться працювати, щоб забезпечити денний раціон провізії для кожного вихованця.

Коні, яких тренують для скачок, в добу повинні споживати 6 кг вівса, 4 кг сіна, 6 кг соломи. Морквину і яблука вихованці поглинають із задоволенням.

Поки коні привітно зустрічають гостей і дозволяють погладити по загривку, екскурсовод Тетяна Петрівна натхненно розповідає про історію підприємства.

В кінці XIX століття з розширенням капіталізму в аграрних сільських регіонах виникла необхідність у збільшенні кількості ваговозів. А улюблені кінні перегони, тоталізатори і призи за перемогу стимулювали розведення рисистих порід. Великий князь Дмитро Романов, кузен імператора Миколи II, у 1888 році, не шкодуючи власних коштів, приступив до комплексного будівництва стаєнь, манежу, іподрому, лазарету, житлових приміщень для службовців підприємства.

Відкрилися школи жокеїв, ветеринарних фельдшерів і фахівців по догляду за кіньми.

За словами Д. К. Романова: «При заснуванні заводу в 1888 році я поставив собі за мету створити розплідник російських порід верхових і рисистих коней, а також розвести дрібних ваговозів, здатних возити тяжкості, що володіють швидкими аллюрами».

Керуючим був призначений М. Ф. Ізмайлов, який прослужив тут 25 років до самої смерті. Микола Федорович мав великі здібності в конярській науці, знав ветеринарію, зоотехніку, був талановитим керівником. Основний напрямок конезаводу — розведення орловської рисистої породи.

Дібрівські вихованці відрізнялися силою, красою, витривалістю і ставали переможцями престижних дербі.

Іноземна інтервенція, поперемінні набіги червоноармійської кінноти і полчищ Петлюри і Махна в роки революції і громадянської війни принесли господарству розруху і спустошення.

Після націоналізації Дібрівський завод перейшов на розведення не тільки орловських рисаків, а й приступив до вирощування російсько-американської породи. Під час гітлерівської окупації частина елітних коней вдалося евакуювати, інших фашисти вивезли до Німеччини разом з працівниками заводу. Відновлення господарства почалося після визволення Полтавщини в 1943 році. Вихованці, які опинилися на англійській зоні переможеної Німеччини, після переговорів в 1946 році повернулися в рідні пенати.

Список лауреатів і чемпіонів — вихідців Дібрівського конезаводу постійно зростав і поповнювався. Навчений молодняк вирушав на іподроми інших міст.

У Дібрівці в травні щорічно проводяться біга і театралізовані вистави, в яких коні демонструють всі свої здібності.

Бажаючі можуть навчитися верховій їзді або просто покататися верхи на конях, є можливість замовити святковий фаетон.

Після прогулянки територією кінного заводу екскурсанти запрошуються ознайомитися з експозиціями музею, який міститься в адміністративній будівлі. У залах музею зберігаються реліквії, пов’язані з історією заводу, його фундаторами, наїзниками і великим колективом розплідника. Велику цінність представляють фотографії коней, які високими результатами прославили Дібрівський конезавод.

Зібрана велика колекція книг та друкованої літератури за спеціалізацією підприємства.

З особливою дбайливістю зберігаються численні кубки, нагороди, призи.

Барвисті попони використовуються на урочистих і святкових заходах.

Зібрана ​​невелика картинна галерея на кінську тематику.

Екскурсія на Дібрівський конезавод буде не тільки цікавою та пізнавальною, а й принесе радість спілкування з ніжними вихованцями незвичайного підприємства з розведення племінних коней.

Адреса конезаводу: село Дібрівка Миргородського району Полтавської області. Вулиця Кіннозаводська, 2.

Координати: 50°2’21"N 33°30’8"E

Кілька рядків хочеться написати ще про одне знайомство в Дібрівці. До автобуса в Миргород залишалося хвилин 20, і я пройшлася до школи.

Завжди цікаво побачити alma mater місцевих дітлахів. Якщо вранці в Великих Сорочинцях мені відмовили в проханні зайти в школу-інтернат 1905 року спорудження зі статусом пам’ятки архітектури, то в Дібрівці я навіть не намагалася цього робити. Директор навчального закладу побачила мене у вікно і запросила увійти до будівлі. Заняття вже закінчилися, класи спорожніли, і Лариса Олександрівна разом з завучем влаштували для мене цікаву екскурсію з розповіддю про школу.

Кожна класна кімната, актовий зал, коридори оформлені вчителями та батьками з великою турботою і майстерністю.

Для 109 учнів створена атмосфера рідного дому. Не всяка міська школа може похвалитися такою креативністю та новаторством.

Я дякую керівництву і вчителям Дібрівської школи за винахідливість, творчість і гостинність і бажаю всім дібрівчанам миру, натхнення і добра.