Лисовичі. Практично передмістя Моршина

Я вже так звикла щодня бувати в нових місцях, що не можу втрачати жодної години. Якщо бракує часу на далекі поїздки, намагаюся поблизу побачити щось нове для себе. У село Лисовичі Стрийського району я пішла пішки з Моршина.

Не буду повторюватися і описувати те, що я бачила, проходячи Баню Лисовицьку. Колись ці два села були одним цілим, в 1990 році кожне стало самостійною адміністративною одиницею. Але до церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яка розташована на околиці Бані Лисовицької і належить греко-католицькій громаді, я зайшла.

Храм побудований в 2000 році. Біля входу з благословенням зустрічає скульптура Божої Матері.

Звідси, з височини, добре проглядаються вулиці Лисовичів, але близькість оманлива.

Лисовичі. Скульптура Іісуса Христа біля дороги

Я вже пройшла 3 кілометри, коли мене наздогнала підвода, запряжена двома кіньми. Візник виявився знайомим працівником лісництва, який віз ліс-кругляк. Що ж ще може везти лісник? Йосип запропонував підвезти мене. Сидіти на колодах не дуже зручно, але все ж їхати краще, ніж йти під спопеляючим сонцем. За цей недовгий час їзди гужовим транспортом я намагалася набути навичок керування. Мені довірили поводи і хлист, і я трохи проїхала самостійно, без допомоги і підказок. Не можу сказати, що це мені дуже сподобалося, але запам’яталося.

Так я доїхала майже до церкви, пройшовши ще пішки метрів 300.

Дерев’яна церква Богоявлення Господнього знаходиться на одній обгородженій території з новою церквою святого Димитрія Солунського, побудованої в 1996 році сільською громадою.

Коли я шукала хвіртку, з сусіднього будинку вийшов чоловік і запитав, чи може він чимось допомогти. Житель Лисовичів розповів мені про храм, побудований в 1712 році. Більше 250 років він стояв без ремонту, майже розвалювався. Служби проходили при свічках без електрики.

Раніше дзвіниця була надбрамною, вхід на територію здійснювався через неї. У 1970-ті роки вдалося зробити капітальний ремонт, під час якого знайшли церковні книги з записами 1710 року. За іншою версією рік побудови — 1750. Але селяни все ж дотримуються більш ранньої дати і в 2012 році відсвяткували 300-річчя святині.

Зовсім недавно перекрили дах гонтом, зберігаючи автентичність споруди.

Мій співрозмовник з дружиною запросили мене в гості. Тут традиційно пропонують гостю каву, а не чай. Не можу не відзначити гостинність галичан, які часто запрошували мене до себе в будинок. Я подякувала, на жаль, у мене завжди мало часу, поспішаю, хочеться більше побачити. Ось коли піду на пенсію, буду відвідувати старих знайомих по одному дню, на весь рік вистачить.

На церковному подвір’ї до мене підійшов ще один місцевий житель, ймовірно, вирішив, що мені потрібно щось підказати. Він привітався, і я знову зустрілася з цікавим оповідачем. Виявляється, що церква не закривалася після війни і з діючих дерев’яних церков є найстарішою на Стрийщині. Старше тільки в Стрілкові Свято-Миколаївська церква 1650 року, але там служби правляться тільки в храмове свято.

Я часто в поїздках зустрічала простих людей, але багатих духовно, що знають історію свого села або міста, які вміють викласти її і розповісти цікаві краєзнавчі подробиці. І стільки всього дізналася про Лисовичі від Мирона, який до цього косив траву біля храму. Могло б здатися, що він спеціально готувався до бесіди. Звичайно, це не так. Я давно помітила, що тут люди цікавляться історією своєї батьківщини і намагаються зберегти її.

Село відоме з 14 століття. Воно дуже постраждало під час Першої світової війни, більша частина згоріла разом з ріллею. Жорстокі бої забрали життя Українських Січових Стрільців, їх поховання біля траси. Я там була раніше, коли поверталася з Болехова і бачила кам’яні хрести, які замінили попередні березові.

Ще Мирон розповів про старий будинок, якому близько 200 років. Остання господиня була репресована сталінським режимом і заслана до Сибіру, ​​звідки вже не повернулася. Зараз там ніхто не живе, але будівлю не закинули, не розібрали, не зруйнували. І цим теж підтверджується повага до минулого. Селяни використовують приміщення як склад і майстерню. Я сходила і сфотографувала цей будиночок.

Потім я пройшла близько 1,5 кілометрів до школи. Іноді діти з двох сіл під’їжджають на заняття автобусом.

Мені доводилося бувати в цій школі на святі «Прощання з букварем». Мене запросила жителька Бані Лисовицької Олена на свято своєї доньки-першокласниці Ані. Це був не звичайний захід, а справжній концерт юних талантів Лисовицької школи. Глядачів було так багато — родичі, вчителі, школярі — всі вітали першачків. Мені особливо сподобався танок дівчаток в національних костюмах з рушниками. Браво! Ще хочу відзначити старання вчительки, яка в кінці свята оголосила, що відеозйомка урочистої події буде вже ввечері на шкільній сторінці в «Однокласниках». Це дуже похвально і говорить про уважність і щирість педагогів.

Біля школи, як і біля інших багатьох навчальних закладів, встановлено пам’ятник І. Я. Франку.

Поруч зі школою знаходиться будівля під назвою «Комплекс». Я раніше думала, що це якийсь сільськогосподарський комплекс. По суті це соціально-культурний центр, в якому розмістилися і сільська рада, і Народний дім, і магазин з аптекою. Навіть помістився нічний клуб. Одним словом, комплекс усіх послуг і розваг для жителів Лисовичів.

Голодомор 1932 — 1933 років не так сильно торкнулася жителів Західної України, як співвітчизників із Центральної та Східної. Але тут бережуть пам’ять про трагічні події, свідчення — березовий хрест на пагорбі.

На території Лисовичів в оточенні лісових масивів знаходиться санаторій «Прикарпатська Ватра». Я чула тільки позитивні відгуки про нього. Як то кажуть, сонце, повітря і вода, а я додам ще ліс і дружня атмосфера — головні чинники оздоровлення.

Назад в Моршин я пішла по трасі «Львів – Івано-Франківськ», обійшовши село і зупинившись біля придорожньої каплички, яких дуже багато. Але ця зі скульптурами мені більше сподобалася.

Лисовичі схоже на інші прикарпатські села, але все ж воно особливе, а головне, люди в ньому живуть просто незвичайні. Такими чудовими враженнями я із задоволенням ділюся з вами.