В Сколе – і по горам, і по місту

Про магічну чарівність наших Карпат можна говорити нескінченно. Чим частіше буваєш тут, тим більше хочеться знати про кожен куточок благословенного краю.

Сколе — це унікальне місце, де насолоджуєшся красою гірських вершин, кришталевих водоспадів, знайомишся з автентичними традиціями гостинного народу, його багатонаціональною культурою.

Місто розташоване в мальовничій долині річки Опір біля підніжжя Карпатських гір і відоме проведенням рафтинг-турів.

Сколе неможливо оминути, проїжджаючи по трасі Київ — Ужгород чи залізницею Львів — Мукачево.

Орієнтир — частково зруйнований пам’ятник на Тухольському перевалі, в минулому візитівка Сколе. Спочатку він був присвячений звільненню Сколівщини від гітлерівців у 1944 році. А тепер залишилися дві скульптури вівчарів з трембітами в руках, які вітають проїжджаючих гостей і транзитників, а може бути, оголошують про вихід овець на пасовища або про іншу знаменну подію, тому що трембіта для жителя гірської місцевості — невід’ємний засіб спілкування, як мобільний телефон.

Я приїхала в Сколе електричкою Львів — Мукачево, в народі «мукачівка».

Залізниця побудована в 1885 році.

І хоча назва райцентру не відмінюється, тут говорять «їхати до Сколього».

Сколе. Каплиця

Відразу біля вокзалу розташувався нескінченний, як мені здалося, ринок. В основному продавався секонд-хенд, і прилавки з цим європейським мотлохом тяглися вздовж дороги, прямо під парканами житлових будинків. Дуже дивно, що на вулиці, а не на спеціальній площі знаходяться численні торгові точки. Нагромадження поношеного одягу і взуття, суєта, галас дуже псує перше враження про місто. Здавалося, що все доросле населення зайнялося торгівлею, що говорить про низьку купівельну спроможність і про відсутність економічно розвинених підприємств.

Ті, хто ударно попрацював за кордоном і поліпшив свій добробут, зміг побудувати міні-готелі за європейськими стандартами для численних туристів.

Але не всім до душі доля гастарбайтерів.

Сколе відомий з кінця 14 століття і входить в список історичних населених пунктів України.

Завдяки цьому він не втратив статус міста, адже жителів всього близько 6 тисяч.

На гербі і на прапорі міста — зображення покровителя Архангела Михайла.

Сколівська гімназія розміщується в будівлі 1894 року, до якої тільки кілька років тому підвели водогін і каналізацію.

Біля невеликого шкільного саду

мені зустрілася лаборант школи, яка розповіла про навчальний заклад, в якому до Другої світової війни діти українців, поляків і євреїв вчилися за одними партами.
Раніше це була школа для хлопчиків.

Гостинна сколівчанка, бажаючи збагатити моє знайомство з містом цікавою інформацією, порадила звернутися до мерії, щоб мені виділили компетентного екскурсовода. Дорога, мила Стефанія Стефанівна, я дуже вдячна за привітність і турботу, але я звикла сама подорожувати. За порадою доброї Стефанії Стефанівни я пішла до гори Альтани.

Тут беруть свій початок туристичні маршрути по Національному природному парку «Сколівські бескиди» із заповідними урочищами і водоспадами.

Наповнюючи легені повітрям, насиченим фітонцидами, хотілося просто злетіти по крутому схилу високогір’я.

На території заповідника збереглися унікальні для Європи праліси.

Аромат квітучого різнотрав’я приваблює бджіл, які славляться тут підвищеною працездатністю.

Ну а карпатський мед — це джерело здоров’я. До меморіалу я піднялася по мальовничому косогору, милуючись ландшафтом і панорамою міста.

На священному місці знаходяться стації хресної дороги.

Біля кожного хреста під час хресного ходу зупиняються паломники з молитвами во славу Божу і за мир в Україні.

У невеликому місті є 4 храми різних релігійних конфесій.

Костел Семи скорбот Діви Марії побудований в 1895 році на місці дерев’яного, який згорів під час пожежі, що знищила третину міста. Служба Божа велася до приходу більшовицької влади в 1939 році. Щоб в храмі була електростанція, мені ще не доводилося чути. У Сколівському костелі розміщувалося устаткування для поставки електроенергії, що перетворило його на руїни. Нечисленна католицька парафія відновила святиню.

Годинник на вежі показував точний час.

Ровесниця костелу — греко-католицька церква Різдва Пресвятої Богородиці.

На храмі встановлена ​​табличка в пам’ять про Брестейську унію 1596 року, коли православні парафії перейшли в греко-католицизм.

Православну дерев’яну церкву Архангела Михаїла мені не вдалося, на жаль, побачити, так як наближалися дощові хмари, а до неї потрібно було йти в інший кінець міста. А мене більше цікавила давня сакральна споруда — церква Святого Пантелеймона 16 століття. Що вдалося по дорозі ще побачити?

У дворі дитячого садочку нікого не було, час тихої години.

Друга школа з російською мовою навчання була організована спеціально для дітей військовослужбовців, що проходили службу в Сколе. На шкільних вікнах були приклеєні паперові сніжинки, хоча наближався останній дзвоник.

П’ятеро синів Сколівщини загинули в Афганістані, виконуючи інтернаціональний обов’язок. П’ятеро журавлів, назавжди відлетіли з рідних місць.

На пам’ятних дошках військового меморіалу Другої світової війни вказані імена воїнів-визволителів від нацизму в 1944 році.

На площі Незалежності проходять міські заходи і свята.

Птахи на ній теж відчувають себе впевнено.

Скульптура лісоруба і хлібосольної сколівчанки потребує реставрації.

Численні магазинчики зайняли приміщення кінотеатру, фасад якого знівечили рекламою.

Пам’ятник нашому пророкові встановлений ще в 1961 році до 100-річчя смерті поета. Скульптура, на мій погляд, дуже пристойна з естетичної точки зору. Мати Кобзаря, Катерина Якимівна Шевченко, в дівоцтві — Бойко, а Сколівщина — частина Бойківщини.

П’ять хвилин ходьби від пам’ятника по вулиці, названій на честь поета,

і я вже побачила старовинну дерев’яну церкву святого Пантелеймона.

Побудована в 1591 році в бойківському стилі, вона збереглася завдяки зусиллям жителів Сколе.

Раніше храм був освячений на честь святої Параскеви.

Коли збудували церкву Різдва Пресвятої Богородиці, в цьому храмі служби проходили тільки по великих святах.

Після Другої світової війни він був закритий, і довгий час в ньому розташовувався музей Леніна, який теж був закритий. Церковне оздоблення та начиння безслідно зникли. У 1993 році у відкритій церкви відбулося перше богослужіння.

Дерев’яна дзвіниця зі збереженим написом, що побудована в 1760 році, є невід’ємною частиною архітектурного ансамблю.

Раніше вона служила входом на церковне подвір’я.

Поруч з церквою на перехресті доріг встановлено пам’ятний знак на честь 600-річчя Сколе.

Раптово почався дощ, я не встигла побачити палац баронів Грьодлів в Демні.

Після Другої світової війни в шикарному палаццо, декорованому ліпниною, розміщувалися катівні НКВС. Тепер там школа-інтеренат для сиріт і для дітей з далеких сіл, де немає школи. Але і без цього моя поїздка в Сколе залишилася повна враженнями, якими ділюся з вами.