Селидове. Чи є майбутнє у невеликих міст Донецької області?

«Ты город мой Селидово,

Цветок в Донецком крае,

Селидово, Селидово —

Маяк шахтёрской славы!»

Гімн міста.

Довелося побувати у справах в Селидовому — невеликому шахтарському місті Донецької області.

Хлібні колоски, козацькі шаблі, терикон і копер — зображення на гербі складових життєустрою міста.

У 1770-ті роки сюди доля закинула запорізьких козаків, які рухалися на Кубань і, перебираючись через річку Солону, залишилися на зимовище.

Селидове. Річка Солона

Отамана звали Селид, звідси і назва міста. Легенда, мені здається, трохи притягнута за вуха, тому що є й інші версії. Ця, мабуть, більш історично значима. Засновник міста біля траси Київ — Дніпро — Донецьк на сторожовій вежі вдивляється в сторону Криму, чи не наближаються бусурмани-яничари. Тепер на своєму посту йому потрібно стежити і за дорогою на Донецьк, до якого тридцять кілометрів.

Селидове. Пам'ятник козаку Селиду

А його товариші слухають думи кобзаря. Козаки — всі наголо отамани, а там, де три козаки, можна і гетьмана вибрати.

Селидове. Пам'ятник кобзарям

Пік розвитку для Селидове припав на 1950 — 1970 роки, як і всього промислового регіону сходу України. Якби не кілька імпортних автомобілів, які попалися на очі, та вивіски банків і магазинчиків на центральній вулиці, то відчуття повного повернення в епоху тих уже забутих років і не покидало б.

Селидове. Будинок по вул. Гоголя

За останні роки місто стало прифронтовим, бойові дії відбуваються в 10 і 20 км звідси.

Ситуація не могла не позначитися на міграції населення, багато мешканців покинули свої рідні місця, а вимушені переселенці знайшли тимчасовий притулок у місті. Багато людей, які волею долі опинилися по той бік фронту, приїжджають за звичайними земними справами. Хто в банк, хто в пенсійний фонд.

 Церква св. Пантелеймона на території лікарні в пристосованому приміщенні колишнього медичного відділення

Судячи з розмірів будівлі міської ради, кабінетів для можновладців там достатньо.

Селидівська міська рада

Але як вирішуються проблеми двадцяти тисяч жителів міста та переселенців видно неозброєним оком. «Сталінки» на центральній вулиці побудовані в середині 1950-х років.

 Будинок по бульвару Шахтарської Слави 1955 р.

На підприємствах квартири роздавали безкоштовно в той час. Будівлі за 60 років експлуатації ремонтами не розпещені, і тарифи на комуналку такі ж непомірні, як і в елітних будинках.
 

Одна з перших міських шкіл закрита і занедбана.

А на фасаді цієї школи архітектору 60 років тому хотілося закликати учнів до знань, прикрасивши її декоративним елементом.

Скільки ж тепер школярів беруть в руки художню книгу або підручник? Джерелом знань став інтернет, тільки рівень освіченості від цього не підвищився. Зате діти міста і околиць за час бойових дій можуть по звуку канонади визначити вид артилерійської зброї і відстань, з якої ведеться стрілянина.

Селидове. Гімназія

Творчість Володимира Маяковського, який ототожнював Леніна і партію і розповів малюкам «Що таке добре і що таке погано», треба думати, селидівці знають.

Селидове. Пам'ятник В. В. Маяковському

Не так вже й багато в країні пам’ятників поету-сатирісту-гуманісту-футуристу. А ось в п’ятиповерховому мікрорайоні шахтарського міста вулиця названа на його честь.

Селидове. Пам'ятник В. В. Маяковському

Після дев’ятого класу молодь Селидового та всіх околиць може навчатися в гірничому технікумі. Характерно для вугільного регіону, що батьки, які працюють в небезпечних умовах під землею на глибині до тисячі метрів і більше та отримують за це зарплату, яка не відповідає важкому труду, направляють своїх дітей на навчання гірницьким професіями в місцевий «Кембридж», щоб продовжити шахтарську династію.

Селидове. Гірничий технікум

За відгуками численних випускників знаю, що вчитися не важко, тільки зовсім лінивий або безграмотний не долає програму. Викладачі тягнуть всіх до диплома. Тільки на користь далеко не завжди це для майбутніх інженерно-технічних працівників, які поповнюють армію бездарних фахівців, не знають елементарних речей і називають свій технар «бутильковим».

Підприємства виробничого об’єднання «Селидіввугілля» вже багато років в стадії стагнації, деякі закрилися після техногенних аварій, інші ледь дихають.

 Пам'ятник загиблим землякам – шахтарям, чорнобильцям, воїнам-інтернаціоналістам

Численні страйки робітників не призводять до виконання їхніх вимог. А палаюча зірочка на копрі — символ виконання плану і, отже, хороших зарплат, залишилася тільки на міському гербі.

Виробниче об'єднання «Селидіввугілля»

Але поки в гвардії труда є ким пишатися і кого стимулювати до невдячної роботи.

Селидове. Дошка пошани

Осередок культури, що носив ім’я вождя пролетаріату, знаходиться в дуже жалюгідному стані. Колони з капітелями, що тріумфально прикрашають вхід, вже дали тріщину, а ніші залишилися тільки з постаментами для скульптур.

Селидове. Будинок культури

Напевно, це були статуї трудівників, а, може бути, і вождів. Збереглася на фасаді ліпнина стилізованих ліан, що обвивають герб вугільників епохи СРСР. З трьох дверей, пофарбованих у пролетарсько-червоний колір, дві закриті намертво. Але незважаючи на забиті вікна, в Будинку культури діти і молодь займаються в гуртках і секціях.

Селидове. Будинок культури

Знаю, що і в музичній школі працюють талановиті педагоги і є юні виконавці, що подають надію.

Парк культури і відпочинку займає площу близько 20 гектарів, що для промислового міста в степовій зоні дуже добре.

Селидове. Парк культури і відпочинку

На жаль, все тут занедбано і напівзруйновано.

Селидове. Парк культури і відпочинку

Мені майже ніхто не зустрівся, і на дитячому майданчику не було дітлахів.

На околиці парку, за руїнами і смітниками, є братська могила і пам’ятник. Але те, що там поховано 60 невідомих воїнів-визволителів і один партизан, які загинули у вересні 1943 року, на надгробку не вказано.

У центрі міста військовий меморіал «Зірка» займає велику площу. На пам’ятних таблицях вказані прізвища захисників Донбасу під час Другої світової війни. За порядком тут стежать.

У південній частині міста в невеликому сквері тільки скульптура солдата височить на постаменті. Немає жодної згадки, що в 1921 році в братській могилі поховані 69 борців за Радянську владу, і тільки імена двох відомі. Але ж не знаючи минулого, неможливо оцінити сьогодення і побудувати майбутнє.

Літак МіГ-17 встановлено в пам’ять про льотчиків-земляків і про уродженця Селидового 23-річного О. Л. Колесникова, який вчинив останній таран під час Другої світової війни в квітні 1945 року над Одером. Дивно, що повітряне судно не злетіло поки, щоб приземлитися десь в пункті прийому металу.

Селидове. Пам'ятник-літак МіГ-17

Перейшовши по містку через легендарну річку Солону,

я підійшла до автобусної зупинки, на якій вже чекали транспорт учні Селидівського технікуму. В автобус вони вломилися одним живим потоком нерозтраченої сили і всю дорогу до Покровська ніхто не поступився місцем іншим пасажирам. Можливо, їм ніхто не розповів «Що таке добре і що таке погано»? Ці шістнадцяти-вісімнадцятирічні молоді люди і є майбутнє міст і сел, регіону та України. А воно залежить від них і від того, чи буде у них робота, в яких будинках їм доведеться жити, як і де можна буде провести дозвілля, в яких навчальних закладах будуть навчатися їхні діти і на яких майданчиках грати.