У село Долішнє Стрийського району я поїхала побачити наймолодшу дерев’яну церкву в окрузі.
Коли я їду в автобусі, то буває важко орієнтуватися, коли немає покажчиків. Цього разу на моє прохання підказати потрібну зупинку відгукнувся хлопець, який їхав в Долішнє. Ми вийшли з автобуса, і по дорозі до храму мій попутник розповідав про сільське життя-буття. Село невелике, роботи немає. Молодь виїхала на заробітки в чужі краї. Цей хлопець не хоче їхати за кордон, не кожному до душі гастарбайтерська доля, працює в Стрию. Ми підійшли до школи, яку він закінчив. Частина будівлі побудовано в 1912 році. Це був будинок священика, який навчав грамоті місцевих дітей у себе вдома. Потім школу поступово добудовували, хоча районна влада не сприяла розвитку навчальних закладів в невеликих селах. Щоб школу не закрили в 1970-х роках, жителі та вчителі самі рили фундамент, зводили стіни. Зараз навіть є інтернет, але учнів замало.
Одним з випускників був Микола Штинда, загиблий в 2014 році в зоні АТО при виконанні військового обов’язку. Меморіальна дошка на честь героя встановлена на стіні рідної школи. Біля неї квіти і лампадки.
Вислухавши розповідь про школу і сфотографувавши її, ми підійшли до церкви. Хлопець мені підказав, як вибратися мені потім з села, так як автобус буде дуже не скоро. Я подякувала, він хотів і далі мені дорогу показувати, але я вирішила трохи побути біля храму. Церква Різдва Пресвятої Богородиці збудована в 1922 році на місці зруйнованої попередниці під час Першої світової війни. Зараз її одягли в супермодний наряд з вагонки. А дах і купола обшили блискучим металевим покриттям, щоб по-багатому виглядало. Шкода, що священики і громада не дотримуються традицій дерев'яного зодчества і не ремонтують святині старими народними методами, адже це і дешевше, і зберігалася б автентичність. Ремонт храмів з використанням сучасних матеріалів відбувається повсюдно в божницях всіх релігійних конфесій. Забуті тонкощі ремесла народних умільців і дерев'яна сакральна архітектура втрачає свою первозданну красу.
На церковному подвір’ї встановлено скульптуру Божої Матері і насипана символічна могила захисникам України.
Біля храму у дороги стояли жінки. Вони мені привітно посміхалися. Я привіталася з ними, як і прийнято: «Слава Ісусу Христу» і пішла через село по вказаній мені дорозі.
Мені довелося б йти близько 4 кілометрів тільки до Моршина по кам’янистій незнайомій дорозі, через луки, поля, ліс. Я вже вибралася на гору, сфотографувала сільську панораму, підходила до придорожньої каплиці, як мене наздогнала вантажівка. Водій зупинився і запропонував підвезти. Як чудово я доїхала, незважаючи, що дороги — це назва. Ями та каміння. Але краще погано їхати, ніж ще гірше йти пішки. Важко уявити, скільки я брела б по цих каменях. Вдала вийшла поїздка, всім, хто допомагав мені дякую, а враженнями ділюся з вами.
Немає коментарів:
Дописати коментар