Задеревач. Церква та інші пам'ятки села на Стрийщині

У прекрасні дні золотої осені хочеться вирватися в далечінь далеку і насолодитися благодаттю природи і побачити щось нове. Я поїхала в село Задеревач Стрийського району Львівської області, щоб побачити дерев’яну церкву святого Іоанна Хрестителя 1808 року побудови.


Маршрут знайомий, дорога на Великі Дідушичі, тільки виходити хвилин на 15 раніше. Ще їдеш в автобусі, а золоті куполи видно здалеку.



На території церкви нікого не було. Храм є пам’яткою архітектури, його в 2010 році відреставрували і покрили рятівною вагонкою, а дах — металом. На стіні в 2011 році встановлена ​​таблиця до 185-річчя святині, тому що за іншими даними спорудження датується 1826 роком. Не будемо надавати значення цим кільком рокам. У селі проживає близько 600 чоловік, і вони зуміли зберегти свій храм для себе і нащадків.











Погода сприяла екскурсії по селу.
Я перейшла по мосту невелику річку, що бере початок в селі Гериня, в якому я на днях побувала. А ще на одному невеликому містку, що веде до садиби, прибирав опале листя господар. Я з ним привіталася, чоловік поцікавився, в гості або у справі я тут. Я відповіла, що і так, і так. «А як живеться вам в селі? Чи є робота?» — запитала я. «Так, є кілька господарств, але на всіх роботи не вистачає. В основному люди їздять в Моршин і в Стрий на різні підприємства. Школи в селі немає, діти ходять в сусідню Волю Задеревацьку, це поруч. Раніше в цьому місці була панська садиба. А там, де кладовище зараз, височів будинок землевласника. Залишки будівель знаходять і зараз. Першим поховали єврея на місці розстрілу фашистами під час Другої світової війни. З тих пір там всіх і ховають» — розповів мені про життя-буття селянин.
Я заглянула на хвилинку на сільський цвинтар, щоб побачити пам’ятник всім загиблим на полях битв і похованих вдалині від рідних місць. Це остання данина жителів села своїм землякам. Слова, написані на табличці, мене зворушили до сліз.

«Як ви умирали, вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав за вами,
Лиш в чистому полі ревіли гармати,
А зорі втирались сльозами».

Часу у мене було ще багато, і я пішла подивитися Будинок культури, прикрашений мозаїчною композицією.





А на галявині перед закладом культури стригли траву корови. Я запитала жінок, що їх пасли, чи можна зайти в клуб? Одна з них відразу мене повела в приміщення і показала глядацьку залу, кімнати для занять хореографічного гуртка і хорового колективу.





Працюючи тут прибиральницею на півставки (а коли директор відсутній, вона тут головна), Стефанія розповіла мені, як в селі справи з культурним дозвіллям. І заходи бувають, і близько 20 дітей навчаються танцям. І краєзнавча кімната є. Ремонтує все поступово нова директорка. Тільки я хотіла сфотографувати сцену, як господиня забігла на неї швидше блискавки і за секунду закрила завіса: «Не можна. Не встигла прибрати». Як я її не просила хоча б подивитися, що за бюстик стоїть біля лаштунків (І. Я. Франка чи Т. Г. Шевченка), Стефанія навідріз відмовлялася показати непідготовлені до огляду підмостки для місцевих талантів. Подякувавши привітній Стефанії, я пішла далі по сільській вулиці, щоб побачити колишню школу.



Тепер дерев’яну будівлю ділять амбулаторія і магазин-кафе, в яке я і зайшла з цікавості.



У магазині я відразу звернула увагу не пишні буханки хліба, що випікаються в Великіх Дідушичах на дровах. Я таких короваїв і батонів не бачила ніде, хоча в цих краях хліб печуть дуже смачний. Невелике приміщення опалюється дровами, великі поліна заносив чоловік. А продавець мене насторожено зустріла: прийшла незнайомка подивитися, що тут подають сьогодні. У крихітній кімнатці стояло 2 або 3 столика. Ось і все кафе. Асортимент весь на вітрині.
На зупинці я хвилин 20 чекала автобус. Потім мені склала компанію місцева дівчина, обнадіяла про швидке його прибуття. Проїжджала машина, водій зупинився і нас підібрав. Ми благополучно поїхали. Ділюся з вами враженнями про те, що вдалося за цей день подивитися.