Те, що Самбір — місто особливе, я знала давно. І ось з’явилася можливість у цьому переконатися. Дві години в дорозі електричкою Стрий — Самбір, і трохи короткий осінній день попереду.
Біля вокзалу я побачила пам’ятник депортованим українцям. Скульптура жінки з трьома дітьми встановлена на рейках, складених хрестом. Вона йде своєю хресною дорогою, як і сотні тисяч українців, висланих до Сибіру більшовицькою владою з територій повоєнної Польщі.
Ось новий Собор Покрови Пресвятої Богородиці. Він побудований на місці парку, який був розбитий в радянський час прямо на кладовищі. Тепер на цій території знаходяться скульптурні композиції епізодів Хресної дороги Ісуса Христа. Тут ще велися роботи з благоустрою.
Самбір — місто різних релігійних конфесій, тут багато храмів. Самий старовинний знаходиться в центрі. Підпирає небо костел Усікновення голови Іоанна Хрестителя, побудований в 1530 році з готичними елементами на місці спаленої татарами церкви.
Церква Святителя Петра Конюшкевича є однією з кращих православних храмів Київського Патріархату.
У церкві Різдва Пресвятої Богородиці, 1738 року спорудження, зберігаються мощі святого Валентина. Закохані, візьміть на замітку.
Зал органної та камерної музики розміщується в колишньому бернардинському костелі. Але в цей день концерту не було, на жаль. Поруч у колишньому монастирі знаходиться училище культури. Як же йому тут не бути? Самбір — місто культурних традицій і навчальних закладів.
Бачила школу № 1.
Перед будівлею соціально-гуманітарного факультету Дрогобицького педагогічного університету імені І. Я. Франка встановлено пам’ятник поетові.
По дорозі на очі попадалися безліч пам’ятників і меморіальних дошок.
Міську Ратушу, побудовану в 17 столітті, потрібно фотографувати рано вранці. Навколо багато людей, на гарматах повисли діти. Самбір — місто туристів.
До мене звернулася жінка з проханням сфотоорафувати її біля Ратуші. Я взяла її сумку, щоб не було в руках цього вічного дамського атрибута. Зробила кілька кадрів, трохи поговорили. Виявилося, що вона — львів’янка, приїхала сфотографувати пам’ятки у вихідний день. Я про себе відзначила, що у нас багато є спільного, навіть зовні, однакові деталі в одязі. Звичайно, як фотограф, вона теж не могла не помітити цього. Ми дуже добре поспілкувалися, не дивлячись на мій далеко не «галицький» акцент.
Районна адміністрація займає дуже велику будівлю, щоб у кожного чиновника був свій кабінет. А навпроти знаходиться маленький Дитячий будинок творчості, який потребує ремонту.
Ще я познайомилася з керівником громадської організації «Просвіта», будівлю якої я фотографувала. Олександра Орестівна запросила мене подивитися приміщення і розповіла про діяльність товариства, планах, що будинок цей, 1904 року побудови, — пам’ятка архітектури місцевого значення. На стіні вмонтована меморіальна дошка на честь І. Я. Франка, який виступав тут у 1913 році.
Потім Олександра Орестівна повела мене в бібліотеку на протилежний бік вулиці. Це теж пам’ятник архітектури, колишня вілла Козакевичів 1909 року. Я поговорила з бібліотекарями. Вони з гордістю повідали, що читачі є, в основному багаторічні, віддані. Але є і молодь, що радує. А засмучує те, що в сховищі дах протікає, і їм доводиться в негоду рятувати книги.
Я подякувала своїм новим знайомим, попрощалася і поспішила в історико-етнографічний музей. Будівля 1679 споруди, потребує ремонту. Мене зустріла чарівна хранителька музейних цінностей. Давно помітила, що працівники музеїв — красиві люди, зі смаком, естети. Екскурсовод провела мене в експозиційний зал, розповіла про виставку і навіть дозволила сфотографувати експонати.
За один день все не роздивишся, мені потрібно було бігти на електричку. По дорозі на вокзал я крутила головою на всі боки, намагаючись побільше розглянути і запам’ятати.
Будинки тут всі не схожі один на одного. І навіть станційні службові приміщення теж красиві.
Біля вокзалу зберігся пережиток радянських соціалістичних змагань — дошка пошани. Заохочують одних, стимулюючи інших. Але тепер я знаю, що Самбір — місто трудівників.
До електрички залишалося утомливих 20 хвилин. Щоб убити час, я зробила марш-кидок до залізничної водонапірної башти, що служила раніше для заправки паровозів. Це був фінішний ривок моєї подорожі і крапка в оповіданні.
По дорозі до Стрия я згадувала все побачене за минулий день, враженнями про який ділюся з вами.
Самбір <3
ВідповістиВидалити