Яківське. Гірське село в Закарпатті

Невеликі гірські села Закарпаття примітні тим, що вони розташовані в долинах між гір, вздовж річок, часто маючи одну вулицю, що простягнулася на кілька кілометрів і стікає, як струмочок з гори, а по берегах — гарні будинки з чудовими квітами у палісадниках. Яківське Свалявського району — ось таке село.


Я його побачила з протилежної гори. Там такий гарний вид відкривається. А села — як на долоні. По неділях передзвін переливається з п’яти або шести храмів. Таке багатоголосся рідко почуєш, а в горах ще й відлуння додатковий звук дає. Начебто дзвонарі змагаються в поліфонічному виконанні величних композицій. Здалеку ці селища здаються такими маленькими і загадковими. Хочеться перевірити своє враження про них і подивитися ближче, дізнатися, як там живеться людям, що їх населяють.



З оглядового майданчика, названого в народі «Поляна кохання», я вирушила в Яківське. Шлях до нього виявився не таким вже й близьким, як здавався з гори, 3 км тільки до початку села. Біля дороги будувалися нові дерев’яні зруби готелю.



Будинки в Яківському один кращий за іншого.





Фельдшерський пункт виглядав набагато скромніше. На медицину завжди бракує. У селі проживає близько 350 чоловік, добре, що для них є медичний заклад.



У магазині звичайний набір продуктових товарів.



А ось такий я побачила симпатичний паркан і місток через струмок, що протікає вздовж усього села.



Православна церква освячена на честь святих апостолів Петра і Павла.







Я вже пройшла близько 1,5 кілометра, піднімаючись по нерівній вулиці поступово в гору. На дуже видному місці побудована зовсім нова греко-католицька церква. Освячена, як і православна, на честь святих апостолів Петра і Павла.



На ще не облаштованій церковної території зупинилась біля сторожки. Дим з труби не йшов, нікого не видно було.


Я обійшла навколо храм і, щоб скоротити шлях, пройшла по вузьких стежках, по траві і городах, а потім через цвинтар спустилася на вулицю.


І ось тільки тепер я побачила місцевих жителів, це були діти років 6-8, один хлопчик і 3 дівчинки. Вони грали прямо біля будинків, привіталися. У цих краях діти завжди зі мною ввічливо розмовляли. Я запитала, чи ходять вони в школу і де їх школа? Діти із задоволенням мені відповідали і майже провели до сільської початкової школи, в якій навчається 21 дитина, всього 4 класа. Ось тільки рідкісне ім’я однієї дівчинки я ніяк не могла розчути і правильно вимовити. Назвала 4 варіанти, діти сміялися, що я ніяк не можу її зрозуміти. Еліка, Еріка, Енріка, Еврика — ні, не так. Якесь рідкісне в Україні ім’я. Більше я не стала смішити дітлахів своєю некомпетентністю, попрощалася з ними і пішла подивитися школу, де починають свій освітній шлях юні жителі Яківського. Невеликий будиночок з високим ганком. Шкільне подвір’я — зелена галявина. Це і спортивний майданчик.



Але все ж добре, що малюкам близько до школи ходити. А коли підростуть, то їх возять спеціальним автобусом до села Плоске, в якому я теж побувала пізніше.
Я ще постояла біля школи, тут відкривався чудовий вид на село і околиці. Краєвиди України! Помилувалася просторами і пішла назад, тільки не по вулиці, а по схилу, майже по альпійському лузі. Всього пройти довелося по свіжому осінньому повітрю близько восьми кілометрів, цілком здійсненно і корисно. А враженнями ділюся з вами.