Павлово і Плоске. Закарпатські села в долині річки Велика Пиня

Побувавши напередодні в Яківському Свалявського району, наступного дня я попрямувала в сусідні Павлово і Плоске, які я теж бачила з гори, як на долоні.


Від зупинки «Сонячне Закарпаття» до Павлово я під’їхала на автобусі. 2 кілометри — не така вже велика відстань, але проїжджав автобус, і я зекономила сили на майбутню екскурсію по гірських селах. Осінній день видався теплим, але трохи похмурим. У невеликому селі Павлово проживає близько 700 чоловік. Храми мають 2 релігійні громади — Української православної церкви і греко-католицької. Перша знаходиться відразу біля автобусної зупинки і освячена на честь Іллі Пророка.



Біля входу під навісом встановлені ​​невеликі скульптури Богородиці і янголів, виконаних в католицькому стилі. Біля паркану складені дрова, якими опалюють приміщення.



Метрів через 200 я зупинилася біля греко-католицької церкви святої Євхаристії, побудованої в 2000 році на фундаменті будинку колишнього землевласника. На подвір’ї храму є колодязь. На башті з трьох сторін зображен годинник, що показує один і той же час протягом доби. Мені дуже подобаються баштові годинники, але така імітація, на мій погляд, не є прикрасою ніяких споруд. Час не стоїть на місці, все стрімко змінюється, і застиглі стрілки трохи пригнічують.



У селі є клуб з бібліотекою.



Будівля, в якому розмістилися школа і дитячий садок — це 3 невеликих будинки, схожі на житлові, з’єднаних між собою переходами.



Дорога, по якій я йшла, веде в Перечин та далі в Ужгород.



По дорозі я бачила руїни сільськогосподарських ферм і новобудови готелів або пансіонатів, що зводилися на березі річки Пині, в яку тут же скидали будівельне сміття. Дуже гірко таке бачити. Хтось хоче заробити на тих, хто приїде відпочити в прекрасних місцях, при цьому знищуючи цю красу. Я перейшла по мосту річку Пиню, восени вже притихлу, а навесні — стрімку і бурхливу.



Пиня утворюється з двох своїх приток — Малої і Великої Пині, які формуються з невеликих гірських потоків. Потім вся ця водна артерія з кам’янистими берегами стрімко впадає в Латорицю, відому своїми руйнівними повенями. Походження назви Пиня має 3 версії: піниться; витікає з-під пня; протікає в місцевості, де раніше брали пеню за перетин кордону. Так я і пройшла 2,5 кілометра. Павлово приросло до села Плоске, яке має більш ніж 400-річну історію.
Ось такий біля дороги магазинчик.



А це будівля сільської ради відразу п’яти прилеглих сіл.



Через дорогу — військовий меморіал Другої світової війни із зазначенням прізвищ воїнів-односельчан, які загинули на фронті.



Ось який вигляд має адміністративна будівля лісництва. Біля входу у дороги стояли каністри, чи для купівлі пального, чи для продажу.


У самому центрі села — православна Свято-Покровська церква, побудована в 1928 році. В цей же час на вежі-дзвіниці встановлені 3 дзвони.





На схилі гори я бачила греко-католицьку церкву, але як підійти до неї я відразу не знала, а пройшовши по вулиці вглиб села, я далеко відійшла від неї і не захотіла повертатися назад, а пішла вже до школи.



Вже був кінець продовженого навчального дня, учні молодших класів очікували шкільний автобус. Коли я фотографувала величезний напис на стіні, вони мені хором читали його в 20 дитячих голосів. Ось такий мені довелося почути патріотичний учнівський реп, який говорить про бажання осягати науки місцевих дітлахів і вселяє надію.

«Благослови, Україно-мати,
Життя, науку пізнавати,
Охоту мати до роботи,
І вірними тобі зростати».

Біля школи встановлено пам’ятник нашому національному поетові в повний зріст і пофарбований в колір золотої осені, якою я і милувалася в цей час в Закарпатті.



Тут же недалеко є футбольне поле — місце для тренувань майбутніх чемпіонів.
Повертаючись на центральну вулицю, побачила Будинок культури з встановленими на ньому табличками з датами споруди сільського осередку культури і датою звільнення Плоского в 1944 році від фашистських загарбників. Добре, що такі події позначені і вже маєш якесь уявлення про історію села.







Вечоріло, господарі вели з пасовища своїх корівок. Я запитала у жінки, коли буде автобус. Вона мені відповіла: «15.30 — останній», не пояснивши, що це за місцевим часом, а він відрізняється від Київського на 1 годину. Тоді я ще не знала цю особливість, в цих краях живуть за місцевим часом, тобто мінус 1 годину. А на моєму годиннику було вже майже 16, як я зрозуміла, автобуса вже не буде. Так само зрозумів і чоловік на зупинці, що тримав пляшки для водички «Поляна Квасова». Я, не втрачаючи часу, попрямувала по дорозі, прикидаючи в умі, що шлях має бути не менше 5 кілометрів, а я вже намотала близько 6. Ну аби встигнути до настання темряви. Ліхтаря у мене з собою не було, хоча тут в деяких місцях на стовпах встановлені світильники на сонячних батареях. Чоловікові, видно, не дуже хотілося йти пішки. Я вже була на підході в Павлово і на повороті, озирнувшись, побачила його в метрах 200 від мене. Потім він зрізав кути, йдучи не по дорозі, а по лузі. І раптом мене наздогнав той автобус, який за місцевим в Плоскому о 15.30, а по-Київському — о 16.30. Водій зупинився, і я вже крихітний залишок шляху під’їхала. З автобуса я бачила того пішохода за скороченим маршрутом. Що поробиш, ходити корисно. І для здоров’я, і ​​для вражень, якими із задоволенням ділюся з вами.